Легенди Старосинявщини

Легенди рідного краю

         З давніх-давен, із покоління в  покоління, передаються легенди рідного краю.  Вони живуть разом з народом, занепадають з ним, або цвітуть вічною красою з моральними його засадами. Місцеві легенди не лише допомагають глибше пізнати історію, але й вчать більш чітко розрізняти в житті добро і зло, правду і кривду, порадять, як треба правильно чинити в житті, щоб залишитись чесним і щирим перед людьми і собою.

Легенди села Пилява

ГАНЖІВКА

         Одну з околиць села жителі називають взнак пам’яті про хороброго козака – Ганжівкою. Тут, у Пилявецькій битві, загинув побратим Богдана Хмельницького полковник Іван Ганжа. На землі, скропленій козацькою кров’ю, від покоління до покоління передається легенда про його захоронення.

         Хоробрим був звитяжний Уманський полковник Іван Ганжа. Він відважно бився, вдовольняючи свою жадобу помсти. Розпалений боєм забув козак про все на світі, не подумав, що знайдеться продажний юда і підніме на месника-героя руку. Та звіроподібний волох рубонув Ганжу ззаду по голові. Вона впала, а тіло ще довгий час трималось на коні, наводячи страх на багатьох шляхтичів.

         Козаки насипали дві могили: одну на місці його загибелі, а другу -  на місці його поховання. Гіркий полин з ранньої весни до пізньої осені пестить кам’яну стелу, на якій написано, що тут захоронений полковник Уманський Іван Ганжа.   Ця легенда передається з уст в уста від старого до малого. Вона завжди житиме серед пилявчан.

   А ось інша легенда, в якій оспівується велике кохання та відданість.

  КРИНИЧКА РУБЛЯНА

         Невеличкий лісок поблизу Пиляви і криничка, що є в ньому, мають одну і ту ж назву – Рубляна. Ім’я, звісно, жіноче. Іноді в народі можна почути ще й іншу назву – Вдовиний ліс, Вдовина криничка. В найпосушливішу  пору йдуть туди вдови, чистять криничку, прикрашають її, скроплять її своїми слізьми – і,  ще й з лісу не вийшовши, стрічають довгожданні краплини дощу. А поки дійдуть до домівок, то й зовсім промокнуть. Але вдовині серця переповнені радістю: «Спасибі тобі, Рубляно!»

         Дивна назва. Але, за давніми переказами, ця криниця з’явилася в ліску із сліз вдови Рубляни, котра втекла від татар, оплакуючи нагальну смерть коханого. Кажуть, поверталась молода пара із лісу, аж тут - татарська орда. Свиснув аркан - і обвивсь довкола стану Рубляни. Однак, швидкий порух коханого серпом – і Рубляна – вільна. Але другий аркан замкнувся на шиї її чоловіка. Як глумилися над його мертвим тілом бачила з-за густих кущів лісу.

         Плакала невтішно Рубляна за коханим, лила сльози не один день, ніченьку. Виплакала очі, сухими стали, але місце під кущами в лісі ввібрало їх і заблищало криничкою.

         Воду ту дівчата та жінки не п’ють – щоб вдовою не стати. А для вдів – то затишний куточок перепочинку.

              Існує в нашому краю і ще одна легенда про чудо-криничку.

ГРАБАРСЬКА КРИНИЧКА

         Жив на околиці села Пилява (це з боку м. Староконстянтинова) чоловік, який умів робити величезні вози – грабарки, якими звозили снопи з поля. Він їх ремонтував. Особливо перед жнивами все місце біля його домівки було заставлено грабарками. Тому й місце те й досі Грабаркою зветься, хоч давним-давно вже нема того чоловіка і тих возів-грабарок.

         І була в його дворі криниця. Незвичайна була в ній вода, чудодійну, силу мала. Можливо, тому що дорога з полів йшла тудою Стомлені люди повертались, присідали перепочити, пили водицю, сили поновлювалися. Простували вже далі бадьорішими.

Переповідають, що Богданове військо теж там набиралось сили, як на шляхту виступало. Козаки, в знак вдячності, встановили  хреста  побіля криниці. Службу справили, воду славили. А опісля щорічно люди туди хресним ходом ходили , і нині йдуть і нині йдуть з хоругвами та молитвами. Правда,  хреста біля кринички вже немає. Але силу свою чудодійну, цілющу, лікувальну, магічну вода не втратила і сьогодні.

         Багата і неповторна природа нашого краю. Через село протікає , звивається, ніби вуж, річка Іква. За селом шумлять густі зелені ліси, які багаті на різні квіти, трави, кущі, дерева. В нашого народу існує багато легенд, переказів про ці чудові рослини.

БАРВІНОК

         Ця прекрасна, голуба квіточка, ніби шматочок неба на землі. Блискуче зелене листя цієї квітки не в’яне ні взимку, ні влітку, навесні звеселяє очі блакитними зірочками цвіту. В нашому краї дуже шанують цю вічнозелену рослину. З барвінку плетуть весільні вінки молодим, зав’язують в хрестинну квітку – довгий вік молодятам і новонародженому. Барвінок завжди садили на могилах, як знак вічної пам’яті.

         Існує така легенда, що колись чужоземець побачив нашу українську дівчину і дуже в неї закохався. Навіть ставши перед богом після смерті, попросив пустити до коханої його ще раз. І Господь повернув його на землю квіткою барвінку, який вився всюди, де ступала нога його коханої, а коли вона померла – виріс на її могилі.

Легенди села Теліжинці

Ольжина криниця

Приходячи в Теліжинці, татари брали дари і залишали землі для обробітку. У воєводи городища була донька- красуня Ольга. Одного разу, під час набігу ворогів татарський воєначальник кинув оком на дівчину і зажадав її у викуп.

Багато добра віддавав наш воєвода, аби тільки той залишив доньку при батькові. Проте, татарин і слухати не хотів. А дівчині якось таки пощастило вийти з городища. Але куди бігти? Де сховатись? Майнула на північ через річку, через поля – до лісу. Біжить Ольга. А позаду уже чується тупіт! Ось-ось він уже ліс, уже близенько. Але й татари уже близько. Бігла вздовж долиною, яка й  привела її до лісу. Та не далеко встигла сховатися дівчина. Наздогнали її вороги і прив’язали до берези. Довго плакала Ольга з горя. Яка її доля – уже не відома. Однак відомо (І народ вірить у це), що саме з її гірких та рясних сліз утворилася криничка. А біля неї виросли берези та вербички. Наповнилася криниця вщент і потекла дзвінка і прозора, як дівоча сльоза, вода до Ікви. Вилилася з неї вода якраз навпроти Валів, наче бажаючи розповісти батькові князю, де його донька, як вона плаче – побивається. Люди бережуть лісову криничку.

Є ще другий варіант про Ольжину криницю. На місці тих величаво – високих загадкових Валів, як стверджують старожили, колись вирувало життя багатого міста. Розповідають про велику різню, якої зазнало населення від татар. Під час з одного набігів татари дійшли до Ікви і обступили місто – ратоборець і Вали. Татарському темникові сподобалась білява, струнка, боярська донька Ольга, яка боронила місто разом з воїнами. Облога городища затягнулась. Тоді татарин засилає до міста парламентарів і обіцяє зняти облогу, якщо за нього видадуть Ольгу. Задля безпеки городян: сестер, братів дівчина погодилась вийти за бридкого татарського темника. Але як тільки дівчину привезли в шатро, татарин наказав відновити штурм міста – фортеці. Ольга зажадала зупинити військо, нагадавши про угоду. За це роздратований розбійник схопив її, завіс у ліс та прив’язав до дерева, залишивши вмирати страшною смертю. Відчуваючи близьку смерть, Ольга заплакала гіркими слізьми. Довго плакала Ольга, прив’язана до дерева. І з тих її рясних сліз потік чистий, джерельний струмок аж до річки Ікви, що навпроти Валів. І піднялися води річки все вище і вище, аж поки не затопили передміські рови. У сльозах тих корчилися і конали татари, наганяючи страх на вцілілих. І ще багато днів, утікаючи з бойовища, орди чужинців були гнані тілами своїх одновірців, які пливли в низ за течією Ікви й Бугу – у дикі степи, в ті місця, звідки вони прийшли. Джерело в широкій долині Теліжинецького лісу з того часу і донині називають Ольжиною криницею. Мала на собі Теліжинецька земля і турків, і поляків, монголо-татар. І місцеві жителі боронили її, і козацтво українське на чолі з Б.Хмельницьким. Кажуть, навіть сама російська цариця тут проїжджала. Легенда твердить, що в Теліжинцях була цариця за підрахунками, наприкінці її царювання, в 90 – х роках ХУІІІ століття. Уже сам цей факт свідчить про те, що Теліжинці були відомі і в столиці Російської імперії. Відомі, перед усім, значимістю села за часів Болохівщини.

Теліжинецька церква

Перебуваючи в Теліжинцях, захотіла цариця Катерина ІІ побудувати церкву в селі. Сподобалася їй наша земля, село, природа. Місце гарне було вибране – окраїна села на високому горбку біля річки, Валів, трохи вище за течією, далеко навкруги було видно. На Валах на протилежному березі Ікви, були турки. Зачула цариця, що збираються вони прокладати підземний хід до Меджибіжзької фортеці від Валів. Сказала їм, сміючись, Катерина : «Довго вам доведеться рити землю, та я ж швидше церкву збудую, ніж ви пройдете попід землею до Меджибожа». Глузування зачепило турків, почали собі вихвалятися, що першими справляться за неї. Цариця теж, розпалившись у суперечці, вигукнула: «Б’юсь об заклад, рівно за добу стоятиме церква». По обидва боки річки взялися до роботи. Турків була сила –силенна і підземний хід вузький, то ж думали скоро справляться. Передавали одне одному залізними шапками землю. Та не встигли половини шляху прокласти. На світанку, через добу, почули турки, що дзвонять дзвони на протилежному березі. Та й покинули копати. Так, кажуть, що він і залишився недобудований. А дехто каже, що є такий підземний хід від Валів до Меджибіжзької фортеці. А мешканці села і досі мають празник на Івана Богослова, коли освячувалась церква.

Легенди села Бабино

  Легенди  мого села  з уст односельчан

                     записала завідуюча бібліотекою – філіалом  с.Бабино

          Дацуник  Степанида  Степанівна

         Біля дороги, що веде на Пасічну на полі є невеликі пагорби. Раніше тут був насипаний високий пагорб, а біля нього багато могил. Старі люди розповідають, що насипані ці могили в зв’язку з війнами з турками і татарами. Очевидно це пов’язано з турецькою війною і загарбанням турками Поділля в (1672 – 1699р.) 1621 р. На чистому полі неподалік села зустрілися в гарячому поєдинку турки і козаки. Блискали криві турецькі шаблюки , чулися незрозумілі вигуки. Козаків було втричі менше, але билися вони відчайдушно.Огородивши свій табір возами, козаки перетворили його на неприступну фортецю. Навіть коли загинув їх сотник, вони не здалися, а надвечір турки відступили.

         Вранці змучених боєм людей збудили козацькі литаври. На цьому ж полі вирішили козаки поховати своїх побратимів. Найбільший курган насипали своєму атаманові (шапками наносили землю), а обабіч рядових козаків.

         Пройшли віки. Майже розгладились розмиті дощами рани – могили синів на тілі матері землі, але живе в пам’яті народу теплим промінцем згадка про наших доблесних предків – козаків. Вічна слава і щира вдячність їм.

Розповідає жителька села Вінічук Лідія Михайлівна ,1934 р.н.

         Мені розказувала моя бабуся, а чула вона від інших людей. На Україну дуже часто нападали то турки, то татари, то польські феодали, часто точилися запеклі бої. Чужинці руйнували усе. І люди не витримували наруги і повставали проти ворога. Така битва чи війна і була у Пиляві. Там билися козаки з поляками кілька днів. Загинула сила – силенна людей, то після битви поляків звозили на поле недалеко від Пиляви і хоронили їх. Дуже вже багато було вбитих поляків. Через те і походить назва села Теліженці від двох слів :

 «Тела лежат» - тележенцы. А козаків хоронили на нашому полі. Тут проходив Чорний шлях . І недалеко від цього шляху була висипана висока могила – курган. А біля великої могили було ще дві. Через те і місце те називають могилками ,  бо там захоронені козаки.

Згадує Федір Кириллович Гарник

         Могилками називають те місце,  де були захоронені козаки. Там був висипаний високий курган і насипані ще дві могили, той курган і могили були до 1952 року. А потім ті могили почали розорювати і засівати.

Розповідає Сорока Василь Іванович

         Я чув, що розказували старі люди, що там захоронені тіла козаків. То  є найвище місце у Хмельницькій області. На Україну часто нападали,  і були тяжкі битви . От і після одної битви хоронили козаків там на висоті, щоб бачили наші співвітчизники нашу прекрасну, вільну, незалежну Україну.

         Могилки – то історія нашого життя, то вічний спокій наших предків козаків, які віддали своє життя у важкому бою за цю землю на якій ми живемо.

Розповідає Надія Федотівна Коцупей

           Дуже багато часу пройшло, но легенди про  могилки передаються із покоління в покоління.

         Моя мама розказувала , що дорога, яка іде з Старої Синяви на Старокостянтинів називалася Чорним шляхом. І найбільше нападники робили напади в цій місцевості. Часто нападали турецько – татарські армії. І відбувалися битви в яких гинуло дуже багато людей. То чужинців хоронили так не висипаючи могил. А  коли хоронили козаків , то висипали високі могили – кургани  і встановлювали хрест. На тому місці було три могили. Одна була дуже велика, там захоронено багато людей.